Динамічний розвиток сучасної світової економічної системи та національної економіки сприяє розвитку і вдосконаленню трудових відносин. Питанням розвитку трудового права та регулювання трудових відносин присвячено значну кількість наукових досліджень як вітчизняних, так і іноземних науковців. Метою цих досліджень є здіснення комплексного аналізу сучасного національного трудового законодавства та визначення на основі отриманих результатів найважливіших напрямів його вдосконалення.

Дуже влучно висловив свою думку один з провiдних науковцiв в галузi трудового права, В.С. Венедиктов, сказавши, що на сьогодні перед наукою трудового права стоїть важливе завдання щодо розробки та створення такого механізму правового регулювання, який би забезпечив надійну гарантію реалізації трудових прав, але ефективність норм залежить не тільки від теоретично обгрунтованого і практично аргументованого їх вибору і закріплення в чинному законодавстві, а також від правильного застосування їх на практиці.
На жаль сучасне національне трудове законодавство має безліч недоліків та прогалин. Проаналізувавши судову практику і звернувши увагу на питання, з яких найчастіше виникають трудові спори, можемо зробити висновок, що існує цілий ряд проблем, які потребують вирішення. Зокрема такі питання як обмеження прав працівників в порівнянні із роботодавцем, випадки застосування повної і часткової матеріальної відповідальності, проблеми пенсійного забезпечення окремих категорій працівників, двоякість ситуацій, пов’язаних із поняттями сумісництва і суміщення посад, проблематика застосування трудового договору і контракту і багато інших проблематичних питань. Ми не зможемо розглянути всі проблеми, але зупинемось на деяких з них.
Дуже часто в практицi зустрiчаються спори, пов’язанi з вiдшкодуванням шкоди. Відповідальність працівників за спричинення шкоди як безпосередньо роботодавцю, так і третім особам - одна з найгостріших проблем у національному трудовому праві. І, мабуть, дуже яскраво ми можемо розглянути на прикладі професійних водіїв, осаільки у цій сфері, як ні в якій іншій, така шкода спричиняється досить часто та іноді виражається у значних сумах. Як правило, шкода виявляється у пошкодженні транспортних засобів під час дорожньо-транспортної пригоди (ДТП), а також пошкодження іншого майна та/або спричинення шкоди життю та здоров’ю громадян.
З огляду на формулювання національного трудового законодавства підходи до відшкодування такої шкоди можуть бути абсолютно різними залежно від низки обставин, які не залежать від роботодавця або потерпілого - третьої особи та які, по суті, й не мають для них значення.
Відповідно до ст. 132 КЗпП України за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації під час виконання трудових обов’язків, працівники, з вини яких заподіяно шкоду, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку.
Щодо інших випадків, зокрема, повної матеріальної відповідальності, вони є виключенням із загального правила, та далеко не всі з них можуть бути віднесені до найпоширеніших категорій працівників, як-то, наприклад, водіїв.
Так, відповідно до ст. 134 КЗпП повна матеріальна відповідальність настає у випадку укладення договору про повну матеріальну відповідальність. Але оскільки посада водія не входить до переліку посад, на яких відповідні нормативні документи дозволяють укладати договір про повну матеріальну відповідальність, цей випадок водіїв не стосується. Як і випадок отримання матеріальних цінностей під звіт навряд чи може бути підставою відшкодування працівником шкоди у повному обсязі саме від ДТП (хоча це й можливо в інших ситуаціях, наприклад, водій отримав відповідну грошову суму для ремонту автомобіля на фірмовій станції техобслуговування або закупівлі експлуатаційних матеріалів). Не може мати відношення до водіїв та більшості інших категорій працівників й низка інших випадків повної матеріальної відповідальності, передбачених цією статтею.
Виникає дивна ситуація, коли роботодавцю для того, щоб повернути кошти та отримати вiдшкодування заподіяної шкоди, вигідніше повернути ситуацiю таким чином, неначе водій під час ДТП знаходився у стані сп’яніння або ж щоб комусь з третіх осіб під час ДТП було спричинено, щонайменше, середньої тяжкості тілесні ушкодження, щоб у діях винного водія був склад злочину, перед¬баченого ст. 286 КК України. Так як лише у цих умовах він має можливість якось відшкодувати спричинену ним шкоду.
До того ж виникають певні проблеми при відшкодуванні шкоди третім особам, зокрема потерпілим під час ДТП, що сталася з вини найманого водія.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 1172 ЦК України роботодавець має відшкодувати шкоду, завдану з вини працівника під час виконання ним трудових обов’язків.
З одного боку, оскільки відповідальність працівника обмежена вказаними розмірами та випадками, згідно із ст. 1191 ЦК, права вимоги у такому випадку робото¬давець до працівника не має.
На нашу думку, необхiдно чiтко прописати норми, якi б визначали вiдповiдальнiсть за спричинену матерiальну шкоду, таким чином розв’язавши всi протерiчча. I це, в свою чергу, буде сприяти підвищенню їх обережності підчас руху.
З іншого боку, - виникає парадоксальна ситуація. Якщо, наприклад, автомобіль та цивільна відповідальність у роботодавця застраховані, як сам роботодавець, так і потерпілі треті особи отримали страхове відшкодування, ЦК України не містить положень, які б забороняли вже страховій компанії звернутися із регресом до винної особи, так як власне страхова компанія із такою особою у трудових відносинах не знаходиться. Тут вступає у дію виключно цивільне право, з усіма наслідками такого становища.
І, нарешті, найголовніша проблема у цій сфері - це, по суті, антиконституційність становища, яке склалося із матеріальною відповідальністю працівника.
Так, відповідно до ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Наведеній конституційній нормі прямо суперечить ситуація, за якої особа, котра безпосередньо спричинила шкоду й є у цьому винною, відповідає абсолютно різним чином залежно від того, чи спричинена ця шкода під час виконання трудової функції, чи знаходиться дана особа у трудових відносинах із тим, кому спричинено шкоду, або іншими особами. Тим більше є неприпустимим, що від цього залежить становище потерпілого, якому спричинено таку шкоду.
Відповідно до ч. 2 ст. 58 Конституції ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. Жодних виклю чень щодо майнової відповідальності конституційна норма не містить. За таких умов перекладення майнової відповідальності перед третіми особами із працівника, який безпосередньо вчинив правопорушення (наприклад, порушення Правил дорожнього руху, що призвело до ДТП), на роботодавця, який ніяких правопорушень, укладаючи трудову угоду із цим працівником та передаючи йому транспортний засіб, не вчинив, є також антиконституційним.
Вочевидь, що зазначена сфера правовідносин потребує реформування - приведення законодавства у відповідність із Конституцією України задля захисту інтересів роботодавця від спричинення шкоди недобросовісними або недбалими працівниками та від відшкодування шкоди, спричиненої цими працівниками з власної вини та без вини роботодавця, третім особам і задля стимулювання трудової дисципліни серед самих таких працівників шляхом загрози відшкодування матеріальної шкоди, чого наразі абсолютно немає й внаслідок чого, серед інших причин, і трудова дисципліна, і якість виконання трудових функцій найманими працівниками є вкрай низькими.
Аналогiчнi проблеми невiдповiдностi законодавства можна спостерiгати i в галузi пенсiйного забезпечення. Розглянемо актуальне питання, яке стосується встановлення гарантій, спрямованих на забезпечення престижу наукової діяльності, зокрема передбачене ст. 24 Закону україни „Про наукову і науково-технічну діяльність” право наукових (науково-педегогічних) працівгиків на призначення і отримання пенсії за вислугу років. Так, пенсійне забезпечення наукових (науково-педагогічних) працівників регламентується ст. 24 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність», який діє нарівні з іншими законами, такими як ЗУ „Про прокуратуру” від 5 листопада 1991 р.; «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 р.; «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб» від 9 квітня 1992 р.; «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р. та ін.
У зв’язку з цим розв’язання конкретних питань цієї сфери є надзвичайно актуальним як для науки, так і для практики. Отже, розглянемо окремі недоліки вищевказаного закону та спробуємо внести конкретні пропозиції щодо їх усунення.
Науковий працівник — це вчений, який за основним місцем роботи та відповідно до трудового договору (контракту) професійно займається науковою, науково-технічною, науково-організаційною або науково-педагогічною діяльністю та має відповідну кваліфікацію незалежно від наявності наукового ступеня або вченого звання, підтверджену результатами атестації.
Науково-педагогічний працівник — це вчений, який за основним місцем роботи займається педагогічною та науковою або науково-технічною діяльністю у вищих навчальних закладах та закладах післядипломної освіти III— IV рівнів акредитації.
Відповідно до ст. 24 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» пенсія науковому (науково-педагогічному) працівнику призначається після досягнення ним загального пенсійного віку: чоловікам — за наявності страхового стажу не менше 25 років, у тому числі наукової (науково-педагогічної) роботи — не менше 20 років; жінкам — за наявності страхового стажу не менше 20 років, у тому числі — наукової (науково-педагогічної) — не менше 15 років.
Разом з тим, пенсія відповідно до Закону України «Про наукову та науково-педагогічну діяльність» може бути призначена достроково особам, які були звільнені з посад наукових (науково-педагогічних) працівників у зв’язку зі скороченням штатів за півтора роки до досягнення ними загального пенсійного віку, бо на них повною мірою поширюється дія ст. 26 Закону України «Про зайнятість населення» . Незалежно від віку пенсія призначається науковим (науково-педагогічним) працівникам, які стали інвалідами першої, другої та третьої групи внаслідок загального захворювання і мають стаж, необхідний для призначення цієї пенсії. Незалежно від віку і стажу наукової (науково-педагогічної) діяльності пенсія призначається особам, які стали інвалідами першої, другої та третьої групи внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання
Стаж наукової роботи включає в себе: час роботи на посадах наукових (науково-педагогічних) працівників та посадах, які до них прирівнюються, на підприємствах, в установах, організаціях, вищих навчальних закладах та закладах післядипломної освіти III—IV рівнів акредитації, в тому числі з підготовки керівних та управлінських кадрів, неза лежно від наявності у працівника наукового ступеня чи вченого звання. До стажу наукової роботи також зараховується час навчання в аспірантурі, ад’юнктурі, докторантурі.
Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 22 листопада 2001 р. № 1570 «Про реалізацію частини другої статті 24 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» до стажу також зараховується час роботи на посадах керівників і спеціалістів, які прирівнюються до посад наукових (науково-педагогічних) працівників, якщо особи, які їх займали, працювали за спеціальністю відповідно до групи спеціальностей галузі науки, з якої присуджено науковий ступінь, або провадили діяльність, за яку присвоєне вчене звання, чи зай¬малися науково-організаційною діяль¬ністю. При цьому час роботи на зазначених посадах зараховується до стажу наукової роботи з дати присудження наукового ступеня або присвоєння вченого звання.
Частиною 17 ст. 24 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» встановлено, що при пере¬ході наукового (науково-педагогічного) працівника на посаду державного службовця (члена Верховного Суду України, члена Конституційного Суду України, міністерства, відомства, інших органів державної влади та місцевого самоврядування), стаж наукової роботи на державних підприємствах, в установах, організаціях зараховується до страхового стажу державного службовця, а для наукових (науково-педагогічних) працівників, які перейшли з органів державної влади (з посад, які згідно з чинним законодавством належать до посад державного службовця) на посади наукового (науково-педа¬гогічного) працівника, страховий стаж на державній службі зараховується до стажу наукового (науково-педагогічного) працівника, незалежно від дати, коли такі переходи здійснювалися.
Разом з тим, ця норма закону правильно застосовується лише органами Пенсійного фонду України при призначенні пенсій науковим (науково-педагогічним) працівникам і державним службовцям. Інші ж питання, які випливають із неї, регламентуються Постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 2004 р. № 494 «Про затвердження Порядку виплати надбавки за стаж наукової роботи».
Відповідно до п. 1 вказаної Постанови надбавка за стаж наукової роботи ви¬плачується: науковим працівникам державних наукових установ, організацій та вищих навчальних закладів III—IV рівнів акредитації, які працюють на зазначених у переліку посадах наукових (науково-педагогічних) працівників підприємств, установ, організацій, вищих навчальних закладів III—IV рівнів акредитації, перебування на яких дає право на призначення пенсії та виплату грошової допомоги у разі виходу на пенсію відповідно до ст. 24 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність», а також особам, які працюють за професіями, визначеними у розділі 2 (Професіонали) Класифікатора професій ДК 003-95, затвердженого наказом Держстандарту від 27 липня 1995 р. № 257, в наукових підрозділах державних наукових установ та організацій, вищих навчальних закладів III—IV рівнів акредитації та державних підприємствах, які пройшли державну атестацію згідно із Законом України «Про наукову і науково-технічну діяльність», за умови, що вони займаються та/або є організаторами наукової і науково-технічної діяльності.
Пункт 2 тієї ж самої Постанови чітко закріплює, що до стажу наукової роботи, яка дає право на встановлення надбавки за стаж наукової роботи, зараховується:
— Час роботи на посадах наукових (науково-педагогічних) працівників
незалежно від наявності наукового ступеня або вченого звання та посадах, які до них прирівнюються, на підприємствах, в установах, організаціях, вищих навчальних закладах та закладах післядипломної освіти III—IV рівнів акредитації, в тому числі з підготовки керівних та управлінських кадрів; час навчання в аспірантурі, ад’юнктурі, докторантурі;
— час роботи осіб за професіями, визначеними у розділі 2 (Професіонали)
Класифікатора професій ДК 003-95;
— стаж державної служби.
Тобто можна дійти висновку, що надбавка за стаж наукової роботи проводиться не тільки за наявності у працівника чистого науково-педагогічного стажу роботи у вищих навчальних закладах та закладах післядипломної освіти (їх філіалах) III—IV рівнів акредитації (інститут, академія, університет тощо); наукових підрозділах в їхньому складі безпосередньо на посадах керівника (ректора, президента тощо); заступника керівника (ректора, президента тощо) з науково-педагогічного або наукового напряму діяльності; керівника філіалу; заступника керівника філіалу з науково-педагогічного або наукового напряму діяльності; завідувача кафедрою; професора; доцента; старшого викладача; викладача; асистента; ученого секретаря , а й у випадках, коли особа має «змішаний» стаж.
Необхідність введення цього переліку була пов’язана з тим, що відповідно до Прикінцевих положень Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» від 6 квітня 2000 р., положення цього закону, що стосуються наукових (науково-педагогічних) працівників, які не мають наукового ступеня або вченого звання, були введені в дію після набуття чинності Законом України про Державний бюджет України на 2002 рік.
У зв’язку з цим, в нашiй практицi часто зустрiчались випадки, коли багатьом науково-педагогічним працівникам відмовляли в зарахуванні до вислуги років періодів їхньої роботи на посадах державних службовців. Мотивувалося це тим, що обчислення стажу роботи є сферою регулювання трудового, а не пенсійного законодавства. Для вирішення цього пи¬тання Кабінет Міністрів України змушений був прийняти спеціальну Постанову лід 4 березня 2004 р. № 257 «Про затвердження переліку посад наукових (науково-педагогічних) працівників під¬приємств, установ, організацій, вищих навчальних закладів III—IV рівнів акредитації, перебування на яких дає право на призначення пенсії та виплату грошової допомоги у разі виходу на пенсію відповідно до ст. 24 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність», якою вирішив усі ці питання на користь наукового (науково-педагогічного) працівника.
Відповідно до Конституції України закони мають вищу юридичну силу порівняно з підзаконними актами. Разом з тим, в окремих наукових та вищих навчальних закладах III—IV рівнів ак¬редитації застосовували не ч. 17 ст. 24 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність», а неузгоджений з нею пункт 3 Постанови Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2003 р. № 609 «Про виплату надбавки за стаж наукової роботи», що призводило до багатьох непорозумінь.
До того часу, поки не було прийнято Постанову № 494, в судах загальної юрисдикції знаходилося безліч справ, пов’язаних з порушенням ст. 24 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність». Суди, вирішу¬ючи ці справи, зобов’язували керівників навчальних закладів своїми рішеннями зараховувати «змішаний» стаж наукового (науково-педагогічного) пра¬цівника при обчисленні доплат за вислугу років.
На сьогоднішній день пенсійне забезпечення громадян України регулюється 24 законодавчими актами, але вони повною мірою не вирішують всі питання. Так, переважна більшість законів про спеціальне пенсійне забезпечення передбачає спеціальний механізм перерахунку пенсій в разі підвищення за¬робітку по посаді, з якої працівник безпосередньо вийшов на пенсію. Разом з тим, ст. 24 Закону України «Про науко¬ву і науково-технічну діяльність» не передбачає перерахунку пенсії в разі підвищення заробітку наукового (науково-педагогічного) працівника. Цей загальноприйнятий механізм перерахун¬ку замінюється таким положенням: пенсіонерам, які після призначення пенсії відповідно до Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» працювали за контрактом на по¬садах наукових (науково-педагогічних) працівників на державних підприємствах, в установах, організаціях не менш як два роки і отримували більш високий заробіток, ніж той, з якого було обчислено пенсію, встановлюється за їх заявою новий розмір пенсії, виходячи із заробітку, який отримував пен¬сіонер за два роки підряд після призна¬чення пенсії відповідно до ч. 5 ст. 24 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» (п. 8 ст. 24 За¬кону України «Про наукову і науково-технічну діяльність»). Чому ж така дискримінація?
На нашу думку, для того щоб не було подiбних суперечностей та непорозумiнь, необхiдно розробити чiткий механізм перерахунку пенсій в разі підвищення заробітку для всіх категорій працівників.
Ми розглянули досить яскравi практичнi приклади, якi вказують нам на певнi неточностi i прогалини трудового законодавства України. Ми зупипинились лише на окремих питаннях, а спектр проблем достатньо широкий, i бiльшiсть з них потребують негайного вирiшення. Проведений аналiз доводить, що вирiшення цих проблем має бути комплексним, i, можливо не лише шляхом змiни законодавства. Необхiдно забезпечити прозорий характер розробки та реалiзацiї необхiдних заходiв, вiдповiдних нацiональним умовам полiтики та економiки, у межах державного регулювання у сферi трудових вiдносин на принципах соцiального дiалогу й парiтетної участi його сторiн. Таким чином це допоможе сформувати сучасне правове поле в цiй сферi, що є дуже важливим завданням в контекстi розбудови України як демократичної соціальної держави з ринковою економiкою, створити умови для інтеграції країни до свiтового економiчного простору.

——————————————————————————–

Андрєєва Євгенiя, юрист,
«Правова группа «ДОМIНIОН»